За своє довге життя Мирослав Симчич пережив більше 32 років концтаборів. Його не зламали ні жорстокі тортури, ні катування. А своїм “коронним боєм” Кривоніс називав сутичку між підрозділом НКВС і вояками УПА під Космачем на початку 1945 року. Симчич розповідав, що тоді вдалося вбити чотири сотні ворогів.
Інформатор з посиланням на “Локальну історію” розповість про бій детальніше.
Восени 1944 року бійці куреня УПА “Гайдамаки” під проводом Дмитра Гаха (“Скуби”) прогнали “червоний” гарнізон із села Космач й створили тут т.зв. Космацьку республіку. На її території вільно діяли 16 сотень УПА групи “Гуцульщина”, були розташовані обласний провід ОУН, командування воєнної округи “Говерла”, шпиталі та інші об’єкти повстанського запілля.
Та згодом до Космача скерували 500 солдатів 31-го, 33-го та 87-го прикордонних загонів, 5-ї прикордонної комендатури та 256‑го конвойного полку. Їх підтримували окрема ескадрилья 6-го авіаполку, працівники Яблунівського та Косівського райвідділів НКВС і НКДБ. Операція відбувалася під командуванням Миколи Чугуна. 30 січня чекісти підійшли до села із трьох напрямків: з боку присілка Рушір від Яблунова, з боку сіл Прокурави й Річка від райцентру та від Жаб’я (Верховини) на присілок Завоєли. Невдовзі бій розгорівся по всьому фронту. Найзапекліша боротьба точилася за центр села, де “Гайдамаки” щільним вогнем стримували нападників. О 16:30 їм довелося відступити до присілка Клифа. Через півтори години всі загони УПА одержали наказ відійти в гори.
Та, звісно, повстанці хотіли повернути собі Космач. 3 лютого о 8:40 центр Космача почали обстрілювати кулеметно-мінометним вогнем.
О 10:30 штаб 256-го полку в Коломиї отримав від чекіста Сафронова радіограму відкритим текстом: “Веду бій в оточенні, набої закінчуються, протримаюсь не більше двох годин”. Командир 256-го полку ВВ НКВД Олексій Дергачов уже через годину вирушив на допомогу. Перед річкою Рушір колона зупинилася, адже дерев’яний міст виявився розібраним. Тоді Дергачов наказав спішуватися. Боєприпаси повантажили на “Вілліс”, який хотіли на руках перенести через річку. Вона навіть не підозрювали, що за якихось 30 метрів від них розташувалася засідка — 215 повстанців Березівської сотні. Формально їхнім командиром був Михайло Юрцуняк — “Юрко”, але він не мав досвіду партизанської війни в горах, тож передав організацію командирові 3-ї чоти Мирославові Симчичу — “Кривоносу”.
Мирослав Симчич (зліва) та Ольга й Василь (“Буйтур”) Синітовичі, орієнтовно 1945 рік
“Гори там брали дорогу в підкову. Дві чоти розмістилися на крутому правому схилі. Бронебійну чоту “Лиска” я висунув у чоло. Чотовий “Лисок” — Антон Ґеник із Нижнього Березова — стріляв з протипанцерної рушниці. Моя третя чота зачаїлася на лівому схилі. Дві кулеметні ланки з першої та другої чот розмістилися за поворотом. Вони мали перепинити ворогам шлях до відступу і водночас прикрити наші тили. З кузовів стали вистрибувати життєрадісні солдати. Хвацько закидали за плече новенькі автомати, ґелґотіли собі весело, підбадьорювали один одного штурханами. Близької смерті ніхто з них не відчував. Їхні вгодовані обличчя гармоніювали з червоними погонами й петлицями й різко вирізнялися на тлі засніжених карпатських схилів. Стали шикуватися в колони для відмаршу на Космач. Дорідні вояки нагадували чимось зграю пацюків з червоними очима — мабуть, своєю жадобою крові. Команда “Вогонь!” захопила чужаків зненацька”., – розповідав сам сотенний Кривоніс.
Від перехресного вогню у перші хвилини бою загинули командир полку і троє офіцерів.
Замполіт Курдов, що взяв на себе командування групою після загибелі Дергачова розповідав, що раптом із трьох боків банди чисельністю приблизно 300 осіб із засідки, розташованої на узвишші обабіч дороги, відкрили сильний рушнично-кулеметний і мінометний вогонь одночасно по охороні й головних силах, тим самим не давши можливості своєчасно розгорнутися й приготувати вогневі засоби до бою, притиснувши до землі, адже місцевість була винятково пристріляна й вигідна для дії банд”.
Протягом пів години ніхто з чекістів не міг ухвалити рішення. Дві групи солдатів на чолі з командиром 3-ї роти капітаном Грошенком і командиром 9-ї роти старшим лейтенантом Кузнецовим спромоглися зайти у фланги повстанцям. Їхні постріли примусили вояків послабити вогонь по колоні.
Стрілянину почули в селі Брустури, де базувалися прикордонники полковника Чугунова. Той послав на допомогу чекістам опергрупу 31-го загону — 250 вояків. І тоді, після майже двох годин бою, близько 14:00 повстанцям довелося відступати.
Мирослав Симчич вже за Незалежності ділився, що в рушірській засідці полягло 405 осіб: 346 солдатів і 17 офіцерів загинули на місці, ще 42 солдати — у шпиталях. В деяких публікаціях Симчич називав ще більшу цифру — 470 осіб: 370 загиблих, 50 замерзлих і 50 померлих від ран.
Ці цифри завищені, бо ж усього в групі Дергачова було 125 осіб. За офіційними даними всього було вбито 12 осіб, поранено — 23. Симчич стверджував, що в бою загинув радянський генерал-майор, якого посмертно понизили у званні, щоб приховати втрати. Це також вигадка. Загиблих публічно поховали на Базарній площі в центрі Коломиї. Втім це в будь-якому разі неабиякі досягнення для повстанців. Навіть якби в бою загинув один-єдиний підполковник Дергачов, це все одно був би великий успіх. Ліквідація офіцера такого рівня значно сильніше підриває боєздатність частини, ніж втрата кільканадцяти рядових. А Березівська сотня вполювала аж чотирьох офіцерів і вивела з ладу 45 % особового складу ворожого підрозділу.
Чекісти також перевищували втрати серед противників. Курдов стверджував, що загинуло 30 повстанців. Генерал Демшин у донесенні наркому Рясному писав уже про “34 бандити”. Дані УПА підтверджують 12 вбитих і 18 поранених, це втрати всіх відділів у боях за Космач.
Сам Мирослав Симчич одержав важке поранення в руку й кілька місяців лікувався.
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook , Telegram та Instagram. Надсилайте свої новини на пошту kl.informator@gmail.com
Якщо маєте цікаві новини чи хочете замовити рекламу – телефонуйте 096 545 8237
