Ірчан, «Родина щіткарів» і до чого тут коломийська фабрика? | Історичний портал у 90-ті

Авторська колонка Дмитра Карп’яка

Взагалі-то першопочатковий задум автора цієї статті полягав у тому, щоб описати в загальних рисах становлення, розвиток і занепад щетинно-щіткової фабрики. Та оскільки майже всі давнішні публікації про це підприємство в місцевій пресі так чи інак були пов’язані з п’єсою нашого краянина Мирослава Ірчана «Родина щіткарів», Дмитро Карп’як для читачів Інформатора спробував розібратися ще й у тому, чи такі вже й виправдані  були часті згадки краєзнавців про Ірчанову драму. Тобто чи не притягнуті вони, кажучи прямо і безцеремонно, за вуха? І що ж з’ясувалося?

Хоча насамперед – не про п’єсу письменника з П’ядиків, надруковану в Канаді далекого 1924-го, а про коломийську фабрику. Кілька днів тому я не полінувався пройтися до неї з коломийського середмістя, візуально уявляючи собі, де саме містився фабричний корпус на теперішній вулиці Гетьмана Мазепи, і… не виявив нічого схожого на фабрику.

Зрозумівши, що щіткову по правім боці я успішно проминув, бо ген уже виднів «Пакко», повернув назад. Став розглядатись уважніше. Ага, це, певно, саме той невеличкий заїзд з траси, що впирався колись у фабричні ворота. Тільки зліва, де стояли старенькі хатини, стоять уже бензоколонки, а самих воріт і близько нема. Є ще автомийка, гуртівня канцтоварів… А двоповерхова фабрична будівля, як пояснив мені заправник, сховалася в кущах, з дороги ніяк не розгледиш.

Ось і вона, обшарпана, без вікон і дверей. Колись тут водили гостей у фабричний музей. Екскурсовод розповідав про відкриту Кальманом Ґегером наприкінці ХІХ ст. приватну майстерню щіток і пензлів, на основі якої й виросла фабрика. На початках тут трудилося десь двадцять ремісників, вручну насиляючи щітки на дерев’яну колодку. Аж старший Ґегерів син додумався вирушити до Німеччини й привезти звідти напівавтомати. Справа пішла май бардзо, як колись казали. Ці напівавтомати справлялися зі своїми обов’язками ще з проголошенням Україною незалежности, справно заганяючи пучки волосин і щетин до одежної чи взуттєвої щітки.

Фабрика пережила і прихід комуністів 1939-го, і нацистів, які повивозили до фатерлянду все найцінніше обладнання. Правда, завдяки кмітливості одного з робітників, Тараса Мандрука, щітконабивні верстати вдалося приховати від захланних німаків.

З повторним приходом совітів фабрикою керував бухгалтер Володимир Боднарук. Але недовго, совіти вирішили, що краще йому з дружиною і сином-підпільником поведеться на Соловках. А до керівництва ставали то Макаричев, то Суслов, то Лебедєв, то Бірюкова… Коротше, освободителі.

Хоч як дивно, та з німецької фірми технічне обладнання до Коломиї не переставало надходити. Саме завдяки йому робітники освоїли гарні щіткові гарнітури «Колиба», «Бочівка», «Гуцул»…  Треба визнати, що в планах було подальше розширення виробництва цього єдиного такого роду підприємства на західноукраїнських землях.

Одначе… Уже в 1996-у були підстави казати, що догосподарювалися «до ручки» (між іншим, на фабриці виготовляли й дерев’яні ручки для письма).  Порівняно з 1990-им виробництво скоротилося в шість разів. Зарплатню отримували вже не грошима, а борошном, цукром…

Багато цікавого можна було почути й побачити в фабричному музеї. По правді, я мав трохи надії, йдучи на вулицю Гетьмана Мазепи, що бодай рештки музею збережено. Та куди там. Хащі так щільно облягають корпус, що й не продерешся всередину.

А тепер саме час повернутися нам до обіцяного Мирослава Ірчана і його драми «Родина щіткарів». Усіх, хто писав давніше про коломийську щіткову, чомусь так і кортіло втиснути в текст і це словосполучення: родина щіткарів. Хоча, якщо послугуватись приказкою наших сусідів:  «цо ма пєрак до вєтрака, а пєс до марґарини?» А по-нашому буде так: чули дзвін, та не знають, де він.

Поштовхом до написання своєї п’єси молодого  Ірчана спонукала замітка в німецькій газеті. Мовилося в ній про нещасну родину щіткаря і водночас музиканта. Щіткар мало того що сам був незрячий, а й незрячими були його дружина й дочка. Одного його сина уберіг Бог від сліпоти. Та забрали сина боронити Германську імперію, і там, на фронті, йому виїв очі отруйний газ. Тож повернувся сарака додому також незрячим.

Як писав сам Ірчан, ця його п’єса – антивоєнна й антиімперіалістська. Вона написана, повторюся, на основі маленької газетної замітки про одну глибоко нещасну німецьку родину, тільки що імена своїм героям письменник дав, орієнтуючись на галицького читача, питомо українські: Антін, Івась… Ні Коломия, ні щіткова фабрика з цією газетною родиною не мали нічого спільного. Тим часом навіть поважна «Енциклопедія Коломийщини» переконує нас, що прообразами Ірчанової драми «послужили коломийські єврейські щіткарі».

Читайте до теми: Які книги є про Коломию періоду І та ІІ світових війн

Не думаю, що Мирослав Ірчан міг дозволити собі відверто писати про небезпеку й інших імперіалістів, московських, які загарбують нині наші землі. Але суть уже навіть не в тому, міг чи не міг дозволити. А в тому, щоб нічого подібного до вичитаної письменником у німецькій газеті трагічної історії не траплялося з нами. І щоб діти й онуки коломийських щіткарів разом з усім нашим народом побороли цю жорстоку орду й заслужили собі вічну славу.

 Дмитро Карп’як