15-річний керівник хору "Жуківські бабусі" та завідувач музею: як школяр з Прикарпаття зберігає традиції
Вже як два роки юний Віталій Данило є керівником музею старожитностей та колективу "Жуківські бабусі", наймолодшій учасниці якого - 70 років. Ба більше, він і був засновником. Це історія про збереження традицій, багатовікову спадщину та пам'ять.
Інформатор читайте у матеріалі Суспільного.
15-річного Віталія Данила з села Жуків Обертинської громади можна назвати юним зберігачем традицій. Хлопець зібрав сотні пісень та вишиті роботи. Упродовж двох років школяр відроджує традиції свого краю, щоб зберегти їх та поширити далі. Робить це зокрема у пам’ять про свою прабабусю Ганну, хата якої й стала місцем для зберігання автентичних речей.
Ідея, що народилася з родинних спогадів
Віталій Данило змалечку любив слухати українські народні пісні, які виконувала його прабабуся Ганна. Зі слів хлопця, вона і прищепила йому любов до мистецтва. Поштовхом до створення колективу стало знайомство з творчістю "Бовсунівських бабусь" із Київщини. Віталій озвучив ідею створити подібний колектив, коли йому було 13 років.
"Дуже люблю слухати українську народну пісню. Були такі, які я сам знав, бо мене навчила моя прабабуся та її сестра. Я за вечерею з батьками, дідусем і бабусею озвучив свою ідею: чи є у нас хтось у селі, хто б міг теж так заспівати? За розмовою ми зрозуміли, що це буде тітка — сестра прабабусі. Наступного дня вона погодилася, і разом зі своєю подругою вони співали перші латканки", — пригадує Віталій Данило.
У вересні 2023 року хлопець створив народний аматорський колектив "Жуківські бабусі". Першими його учасницями стали дві 85-річні жінки. Нині в колективі співають п’ять місцевих жительок, наймолодшій з яких — 69, а найстаршій — 87 років. У репертуарі — понад 100 пісень різних жанрів: гаївки, весільні, родинно-побутові, колядки та щедрівки.
"Бабусям цей проєкт цікавий тим, що вони згадують свою молодість. Можливо, найкращі роки свого життя. В репертуарі є така щедрівка, яку тільки в нас у селі співають — "Ой, на Україні", — додає Віталій.
Не всі сприйняли діяльність колективу позитивно. Деякі односельці критикували виступи під час повномасштабного вторгнення РФ.
"Був і негатив через те, що в країні — війна, а ми співаємо. Але ми старалися підлаштовувати пісні під ту ситуацію, яка є в Україні", — говорить хлопець.
Колектив брав участь також у благодійних онлайн-виступах, гроші з яких спрямовували на підтримку українських військових. Зокрема, у 2024 році посіли перше місце на конкурсі-фестивалі "Україна єднає світ".
"Це був виступ за донат для бійців. Ми заплатили гроші за участь, за кубок, бо знали, що вони — для наших військових. Ми тоді співали три пісні: дві щедрівки й одну колядку. Перше місце розділили з іншими учасниками фестивалю", — каже Віталій.
Хлопець веде сторінки у соцмережах, щоб про колектив дізналося більше краян. Також Віталій організовує пошиття сценічного вбрання та збір грошей. Для виступів бабусі використовують елементи традиційного одягу Покуття. Зокрема, автентичний стрій з музею старожитностей. Наразі пошили спідниці для виступів, щоб не зношувати старовинний одяг.
"На деяких учасниць для виступів ми одягали старовинні сорочки, запаски й фоти, підперезані крайками. А нещодавно ми замовили шалянове полотно і пошили спідниці. У старовинних речах недобре виступати — вони зношуються, а таких других вже не буде", — пояснює Віталій Данило.
"Коли він дзвонить — я збираюся та йду, хоч і на милицях"
Віталій Данило зізнається: працювати з бабусями непросто, але взаємна довіра дає той результат, заради якого всі виходять на сцену.
"Це — досить важко. Я задоволений від того, який ми отримуємо результат. І думаю, бабусям також подобається, вони мене слухають. Я, як їхній онук, а вони всі — мої бабусі", — каже хлопець.
Сестра прабабусі Віталія Марія Романчук — найстарша учасниця колективу. Їй у лютому виповниться 87.
"Ми з Віталіком заснували цей колектив. Він така дитина, що дуже хоче чогось досягти. А я люблю співати з дитинства. Зараз живу сама. То як спати не можу — співаю. І вдень, і вночі. Думаю: якби хтось прийшов під хату і почув це, сказав би: "Що це з нею, чого це баба так співає?" Колись я в церковному хорі 30 років співала, а тепер — тут. Починали з весільних пісень, потім — гаївки. Віталік фотографував нас, робив відео та викладав у соцмережі", — розповідає Марія Романчук.
Ганні Андрієчко 73 роки. До колективу вона приєдналася два роки тому. Жінка пригадує перший виступ у сільському клубі: "Ми думали, як нас сприймуть, переживали, що будуть казати. Усі односельці звернули увагу, дуже дякували за виступ, казали: "Коби так кожен раз".
69-річна Ольга Войтович — наймолодша учасниця колективу. Жінка співає у гурті два роки. Ольга пересувається на милицях, тож зізнається, що іноді виступ дається непросто.
"Я дуже задоволена, що мене запросили в цей колектив. Не можу відмовити цій дитині. Коли він дзвонить — я збираюся і йду, хоч і на милицях. Коли виступ на сцені, ми так плануємо, щоб я без палиць ішла", — каже Ольга Войтович.
Музей "Наш край, як рай" у хаті прабабусі Ганни
Окрім колективу, Віталій заснував музей старожитностей "Наш край, як рай" у хаті своєї прабабусі, збудованій у 1970 році. Спершу хлопець просто збирав родинну спадщину.
"Від своєї прабабусі я мав багато вишитих рушників, простирадл, подушок, сорочок. Ми з братом виклали всі ці речі, і я побачив, що це дуже гарно", — розповідає Віталій.
Згодом хлопець почав збирати старовинні речі — купував, знаходив, отримував у подарунок, не розголошуючи, що створює музей. Нині там — понад 300 експонатів: вишиті рушники, сорочки, запаски, килими, прядки, верстати, скрині та предмети побуту. Один із найцінніших екземплярів — чоловіча сорочка зі села Кунисівці Чернелицької громади, якій приблизно півтора століття.
"З тієї хати я маю пару сорочок: чоловічу та жіночу. Чоловічій приблизно 150 років. Для таких сорочок характерна розшивка пазушного розрізу, техніка вирізування, яку майже ніхто не пам'ятає, а також характерний вільний рукав та оздоба швів", — пояснює хлопець.
Для поповнення музею експонатами Віталій відкладає кишенькові гроші, а також відкриває збори у соцмережах.
У музеї є кілька старовинних скринь, у яких зберігається одяг. А також два манекени, одягнені у традиційний покутський стрій, який носили у селі Жуків.
"Я зробив манекени з пластикових пляшок. На одному з них — жіночий стрій заміжньої жінки з нашого села. Тут є багато різних намист, гердани, силянки, перла, довга жіноча сорочка вуставкова, вишита хрестиком, крайка, біла припинка і спідниця. Раніше у нас одягали фоту", — каже хлопець.
У хаті-музеї збереглася також піч, яку й нині використовують.
"На Святвечір ми тут готуємо їсти. Я пік хліб і калачі, як колись це робила моя прабабуся", — ділиться Віталій.
Про музей знають і за межами села. До Віталія приїздили учасники культурного проєкту "Сильвети Покуття". Після екскурсії йому запропонували розвивати музей як туристичну локацію.
"Було понад десять людей — художники, викладачі, ресторатори. Вони сказали, що були вражені, й хотіли б, аби я приймав тут туристів", — згадує хлопець.
У майбутньому Віталій Данило планує навчатися традиційних ремесел, зокрема ткацтва.
"Я думаю вступати на ткача до Косівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва, щоб вчитися ткати запаски. Я б хотів спробувати, щоб відроджувати старовинне ремесло, орнаменти та впроваджувати ткацтво в моду", — каже Віталій Данило.
Від першого хрестика — до власних сорочок
Любов хлопця до традиційних ремесел не обмежується піснями та музейними експонатами. Він сам вишиває з дитинства. Перші спроби були потайки — з клаптиків тканини та ниток, які траплялися під руку.
"Я завжди дивився на вишиті подушки прабабусі. Вона ніколи не дозволяла їх чіпати, але я розглядав орнаменти й думав, як їх вишивають. Поки ніхто не бачив, я брав якусь хустиночку чи клаптик полотна, що знайшов, брав голку, нитку і так пробував вишивати, як було це в моїй уяві", — пригадує Віталій Данило.
Першою технікою стала вишивка хрестиком, а згодом з’явилися десятки власноруч виконаних робіт. Віталій вишиває також сценічні костюми колективу "Жуківські бабусі".
"Я маю першу власну вишиту сорочку — свою дитячу, яку подарував братику. Також є пара борщівських сорочок для дідуся та бабусі, два великодні рушники, великодній бант, картини, вишиті бісером. Є у мене також три фартухи для учасниць нашого колективу. І також є один малесенький фартух, на якому я вчився вишивати, і досить гарно його оздобив. Брав орнаменти з рушників або подушок", — каже хлопець.
Віталій мріє, щоб про народний аматорський колектив "Жуківські бабусі" знала вся Україна та за кордоном.
"Головне, щоб усі були живі-здорові. А якщо будуть запрошення — ми поїдемо хоч завтра. Ці пісні пропадають. Я знаю багато людей, які вже покинули цей світ і знали досить багато різних пісень. Наприклад, як моя прабабуся. Вона знала таку старовинну пісню, яку склали в неї на хуторі про хлопців з УПА. Її сестра ще цю пісню пам'ятає, і я думаю, що ми її обов'язково вивчимо, щоб спадщина зберігалася", — додає Віталій Данило.
Дивіться нас в YouTube
