Сексуальне питання та свята Галичина: блог Дмитра Карп'яка. Частина 2
Як і було обіцяно читачам, автор попередньої публікації в «Інформаторі» «Сексуальне питання і свята Галичина» журналіст Дмитро Карп’як пропонує вашій увазі продовження і водночас закінчення дещо дражливої, одначе завжди актуальної в усі часи й у всіх народів теми – інтимних стосунків. А якщо точніше, то закінчує побіжний огляд висвітлення цих стосунків на cторінках як давнішої галицької й навкологалицької преси і художньої літератури, так і зовсім недавніх, довоєнних текстів.
Розповідає Інформатор Коломия.
Газета, яку хапали, як гарячі пиріжки…
Отже, з’явилася на початках 1990-их у коломийських кіосках газета з незвичною назвою – «Пан + пані». Нині якесь вціліле газетне чи журнальне видання можна купити хіба на центральній пошті, а тоді на брак у місті газетних кіосків гріх було скаржитись. Уже назва новопосталого видання засвідчувала, що всередині там бомба не бомба, але принаймні щось таке, до чого варто підступитися ближче.
І підступалися, особливо чоловіки передпенсійного і старшого пенсійного віку. Відстоявши в неділю службу Божу, чимало з них не минали байдуже кіоск з виставленою на помітному місці новою газетою, щоб насолоджуватися вдома розкішними жіночими бюстами чи іншою, так би мовити, похабщиною.
Хоча що там було аж такого роздивлятися? Розпливчасті фото перефотографованих з европейських газет пань? Смішно й порівнювати з американським журналом «Playboy». Його, до речі, пропонували мені якось в Івано-Франківську в обмін на мій привезений родичем з Польщі пасок. Пасок, яким я хизувався на танцях, акуратно заправляючи літню сорочку в штани, був характерний тим, що мав мідну пряжку з обрисами якогось чудернацького звіра. Однак я не захотів поміняти його навіть на таку розкіш, як «Plаyboy».
Пенсіонери на високоякісну американську поліграфію, звісно, не претендували, задовольнялися тим, що є під руками й недороге. Тим паче що газета з Тернополя інтригувала не тільки розпливчастими жіночими привабами. Перша, як запевняє Вікіпедія, українська еротична газета друкувала незвичні для радянської людини рубрики: «Він шукає її»; «Такі»; «Не зовсім такі»; «Не такі»… Ну, це вже зовсім для гомосексуалістів.
Газета поволі призвичаювала публіку й до оголошень на кшталт «Мазохіст познайомиться з садомазохісткою або садисткою для інтимних зустрічей». Рекламувала, орючи незорану сексуальну ниву, фалоімітатори…
Неабиякий читацький інтерес, як згадували штатні працівники «Пан + пані», викликало оголошення з Коломиї. Наша землячка начебто подала в газету оголошення про те, що готова зробити для чоловіка щось направду унікальне, наприклад, поцілувати в попу. Охочих довідатись її адресу в редакції не бракувало…
Наскільки була спрагла публіка за такого штибу пресою, свідчив її тираж – сто тисяч примірників. Проте довго паразитувати на делікатній темі редакції не вдалося, наприкінці 1990-их творчий потенціал вичерпався, газета перестала виходити в світ Божий.
Естафетну паличку підхопив київський журнал «Лель». Це вже був гарно ілюстрований, глянцевий часопис, щось на взір «Playboy». Чтиво не для пенсіонерів. Хоча й «Лель» канув невдовзі в Лету.
…І газета, яка як вигулькнула, так і зникла
Мова піде про газету під невибагливою назвою «Івано-Франківськ». Я зберіг друге – і здається, останнє - її число, від 3 квітня 1997 р.
Там була рубрика «Проза» з текстом на дві останні шпальти, озаглавленим «Дивна мелодія кохання». Це, скажу вам, ще та гидота. Дарма, що в редакційній колегії значилися відомі на той час люди – Богдан Борович, Ярослав Дорошенко, Дмитро Дзвінчук…
Головна редакторка «Івано-Франківська» Світлана Васильківська, недавня працівниця комуністичної газети «Прикарпатська правда», розпочала свою розлогу повістину з дзвінка в її двері, за якими власниця квартири Світлана (очевидно, сама авторка повістини) дописувала на комп’ютері художній твір про індійський храм кохання. Дзвонив студент-правник Ігор, помилившись, як з’ясувалося, номером квартири.
Що було далі? Щоб не переповідати подальші фантазії редакторки, написані не інакше як на слабу голову, скажу лише, що далі було шалене кохання. Між Ігорем і Світланою, ясна річ. Світлана виявилася не простою штучкою. В Індію вона ніколи не їздила, однак упевнена, що її попереднє життя минуло саме там. Тому й шалено захопилась, як розповідала Ігореві, цією екзотичною країною. Наразі ж усе своє теперішнє життя на земній кулі вчиться. Двічі з відзнакою закінчила університет Василя Стефаника, хоча всі її непересічні інтелектуальні здобутки – це вперта самоосвіта, денна й нічна робота над собою. «Мене хтось у цьому плані веде…», - натхненно признавалась Ігореві.
Хлопець, вражений її здатністю знати про нього, несподіваного візитера, буквально все, а також легко передбачати майбутнє, цікавиться Світланиним чоловіком. Такого в неї немає, розлучена. Надто ревнивий був хлоп. «Література допомогла мені збагнути, - признавалася Світлана, - що це найганебніше в світі відчуття, бо що таке ревність? Це погляд на людину, як на свою особисту річ. Але ж усі люди і кожен зокрема належить тільки Богу».
Приблизно в другій половині «Дивної мелодії кохання» розпочинається те, що легко можна визначити, як суцільний словесний понос, присмачений у найпікантніших епізодах коханців нецензурною лексикою. Без усяких там зірочок чи трьох крапок. Та й виразно проступав стовідсотковий брак знань граматики, стилістики й інших філологічних премудростей для людини з двома університетськими освітами.
А тепер епізод, який можна назвати вершиною цинізму. Розчулена після коїтусу Світлана дарує коханому «срібну цепочку із хрестиком і срібне гранене колечко». Запевняючи: «Вони, уяви собі, освячені отцем Миколою. Він дивовижний, отець Сімкайло. Саме завдяки йому я стала на Божу дорогу. А давай помолимось».
(Мушу сказати тут бодай кілька слів для читачів, мало знайомих з релігійними справами, про колишнього єпарха Коломийсько-Чернівецької єпархії Миколая Сімкайла. Тоді Коломиєю ширились брудні кагебістські плітки про цього владику, який відійшов у засвіти в травні 2013-го. Народився майбутній душпастир у родині виселених в Караганді, 1987-го не побоявся оголосити з групою духівництва й мирян про вихід Греко-католицької церкви з підпілля. Був у складі делегації, що виборювала права УГКЦ в Москві. Нагороджений грамотою і медаллю Вселенського Архиєрея Івана Павла II «Почесний Хрест за Церкву»…).
І останній абзац Світланиної повістини:
«Я чистокровна гуцулка, народилася в селі Красна Надвірнянського району, прожила дитинство і юність у Ланчині… Далі буде».
Далі вже не було. Газетку «Івано-Франківськ» тодішні обласні урядовці хутенько прикрили, боячись, либонь, щоб хворі еротичні фантазії повістярки не спаплюжили і їхні чесні наймення.
А на завершення обидвох своїх матеріалів про кохання і засоби масової інформації в наших благословенних краях хочу побажати людям, значно молодшим за мене, гарного травня – найромантичнішого, найпоетичнішого місяця року. Бо як каже моя знайома: марот – то для котів, цвітень – то для псів, а май – то для нас.
Я хіба додав би до її слів: не для всіх наших хлопців настав май, ой, далеко не для всіх…
Матеріал підготував Дмитро Карп’як
Ми працюємо завдяки підтримці читачів
