Як Василь Свірнюк з Товмачика перебрався за чорта і ледь не поплатився за свою витівку життям. Частина 2
У попередньому матеріалі «Як Василь Свірнюк перебрався з чорта…» журналіст Дмитро Карп’як висвітлив події осени 1939 р. в с. Товмачику. Закінчувалася стаття, нагадаємо, побоїщем у читальні сільської «Просвіти», внаслідок якого ледь не помер один з приїжджих учасників забави. Оскільки хтось із приїжджих упізнав заводія побоїща, а ним був В. Свірнюк, останньому довелося втікати з села. Що було далі – в закінченні цієї історії.
Журналіст Дмитро Карп’як для читачів Інформатора Коломиї підготував продовження історії.
За національністю хлопець, що його побив Свірнюк, був німцем. Української мови він не розумів, тому товаришував з єврейськими організаторами веселої забави в селі. На щастя, не помер, обійшлося струсом мозку. І прикро, і жаль було Свірнюкові постраждалого від його руки, та що вже вдієш… Довелося ховатися в сусідніх Іванівцях.
По бійці в хаті-читальні до Товмачика, тодішнього центру польської волости, приїхали представники партійної і радянської влади на чолі з секретарем райкому Копченком. Секретар винайняв помешкання у Василевої тети. Тетин чоловік Андрій Белдик розшукав Василя в Іванівцях і повідомив, що його кличе до себе на розмову партійний секретар. Сказав, щоб конче прийшов.
Запідозривши недобре, Свірнюкові товариші влаштували біля тетиної хати засідку. Ануж заберуть Василя!
Пішов Свірнюк до секретаря, що мав робити. Копченко оцінив його коротким поглядом і всміхнувся. «Непоказний начебто пареньок, а б’єш одначе сильно», - мовив по-українськи.
«Та нікого я не бив, пане секретар, - став виправдовуватися Свірнюк, - це хулігани напали на клуб, наробили шкоди, а їх прогнали».
Далі секретар уже не зупинявся на цій темі. Сказав іти працювати в свій клуб. «Я буду як батько тобі, - пообіцяв. І додав: -Добра раджу…»
З приїздом у село підполковника НКВД Скакуна люди наочно переконалися в тому, що то є таке, радянська демократія. Енкаведист розпорядився зібрати делегатів з усіх сіл волости, а це було понад
150 чоловік, і оголосив: треба обирати кандидатів у депутати до сільської, районної і обласної ради.
До обласної ради запропонували не кого іншого, як Свірнюка. Але Скакун був добре поінформований, що це за пташка, цей Свірнюк. Ворог народу, ні більше, ні менше.
Підвівся з місця один з колишніх союзників місцевого священника. Він уже встиг записатися в міліцію й носив карабін.
«Свірнюк не заслуговує бути депутатом, - запопадливо підтакнув енкаведистові, - бо він націоналіст, а про комунізм ніколи не чути було від нього доброго слова. Товаришував лишень з панськими й попівськими синками, сходив з ними всю Галичину, цікавився історичними місцями, церквами, монастирями, музеями…»
До зали тут же ввійшли солдати й попровадили Свірнюка до автомашини. Курс – коломийська тюрма.
Допитували хлопця ночами. Правда, не били. На допити водили два солдати, цівку автомата він відчував на хребті.
Та якось прийшов тільки один солдат. Наказав збирати речі й рушати за ним. Автомат був уже не в руках, а за плечима.
Повели в’язня до брами. Бачить – стоїть на брамі Юрко Вишиванюк з Іванівців, колишній сотник УГА, а теперішній делегат народних зборів у Львові, де голосував за вхід Західної України до складу УРСР. (Після переходу УГА за Збруч Вишиванюкова сотня здалася москалям).
Це він, Вишиванюк, домігся звільнення Свірнюка. Він начебто довів у Станіславі, що Свірнюк ні в чому не винен, і привіз ордер на звільнення.
Так що й далі ходив юнак до читальні «Просвіти». Ще пів року поспівав у клубі старий хор, діяли драмгурток, гурток крою і шиття. Та перевели кудись Копченка, і новий секретар від партії висунув перед просвітянами такі вимоги, що дотримуватись їх люди встидалися. Це був кінець культосвітньої роботи в селі.
А що ж із церквою? Чого вона вчила народ? Колись, за давніх часів, вельможа Омушлянський подарував товмачицькій церкві 350 морґів лісу, пасовище і близько 40 морґів орної землі. Кілька десятків сільських господарств відробляли на землі панщину, причому на користь церкви.
Та ось австрійський цісар нарешті скасував панщину. Священник зібрав тоді своїх селян і висловив таке побажання: підпишіть тут мені один документ – і відробляти панщину вже не будете. Люди радо підписали, ще нічого не знаючи про цісарський декрет. Бо й не вміли читати.
Що було в тому документі? Що панщизняні зрікаються своїх наділів на користь церкви. Як наслідок – селянські халупи було поруйновано, бідолахи пішли в світ з торбами.
Пробували все ж шукати правди в коломийському суді. Програли справу. Бо хоча найвищий уряд містився в Австрії, а на місцях заправляли всім польські судді.
Приїздила в село комісія зі Станіслава, хотіла розібратися, що й до чого. Священник, і не потупивши очі, таки на полі присягнув, що не обманював селян.
Але справедливість є, як любить казати одна пані з Верховної Ради, за неї тільки потрібно боротися. Всевишній, мабуть, побачив, що боротьбою люди на цей раз нічого не здобудуть, і сам покарав священника за фальшиву присягу. Тієї ж ночі 40-річний панотець, ще й не лягаючи спати, помер, як і сидів за столом.
Дещо по-иншому трактують цю подію автори книжечки про Товмачик. Начебто зобиджені селяни рушили на піхоту до Відня поскаржитися цісареві на священника. Довго йшли, нарешті таки дійшли. Та як добратися до самого цісаря? Стали підглядати через огорожу в парку, де саме прогулювався Франц Йосиф…
Не потрібно, був переконаний Свірнюк за свого життя, перечитавши цю книжечку, нічого вигадувати. Ніхто до того Відня не ходив…
Дмитро Карп’як
