авторська колонка Дмитра Карп’яка
Якби нині послухав, що говорили по радіо й писали в газетах колишні радянські пропагандисти, то складалося б враження, що сільське господарство – це все що завгодно, лише не мирне хліборобське заняття. «Розпочинається битва за врожай», – писали й говорили у серпні одні. «На ударному фронті за хліб», – трактували серпень другі.
Сьогодні мені, одному з тих ідеологічних бійців, згадується це все з посмішкою. Щастя, що ще не писали й не закликали до битви за молоко. Це вже виглядало б зовсім ідіотично, правда?
Коломийський сирзавод сьогодні
Однак молочна кампанія, якщо її можна так назвати, таки направду нагадувала якийсь фронт. На першій сторінці районної газети неодмінно мало бути зведення про надої молока від корови в колективних господарствах. Коли керівників цих господарств викликали «на килим» у райком партії, вони знали, що стружку з них будуть знімати й за низькі надої молока. За комуністів населення ще утримувало худобу, і по селах їздили зранку фіри з бідонами забирати свіжоздоєну продукцію. А котра господиня жила недалеко від молочарні, несла баньку з молоком сама.
Ситуацію, що склалася вже 1992-го, ґрунтовно описував у невеликій замітці в тодішній газеті «Вільний голос» М. Николайчук з села Казанова. Як згадував чоловік, сільські депутати ставили давніше перед власниками корів завдання – продавати від корови літр молока.
І за один тиждень на приймальному пункті в таких селах, як Казанів чи Ліски, продавали майже сто літрів. Голова сільради навіть ксьондзові доручав оголошувати парохіянам, що їхній святий обов’язок – продавати державі молоко.
Що ж маємо нині, нарікав дописувач? Тричі на тиждень возив він ровером молоко на приймальний пункт, оскільки приймальниця обіцяла видати за здану продукцію комбікорм. Комбікорму його корова так і не побачила. Якийсь час отоварювали панчохами, тарілками, ванянками для запарювання січки… Чим же мав годувати корову?
Згадує про церкву й заготівлю молока також автор книжечки про Отинійську округу М. Хавлюк. Але дещо в іншому ракурсі. Тут, у церкві, перед людьми, якщо вірити авторові, виступав райвиконкомівський чиновник. Гостро і безкомпромісно виступав: здавайте молоко, вашу мать…
Коротше, боротьба за молоко закінчилася безславно – молока й сметани в коломийських гастрономах не стало. За сметаною вже вдосвіта перед гастрономом вишиковувалися довгі черги, здебільшого пенсіонерів. Як, до речі, й за хлібом.
Спеціалісти сирзаводу швидко знайшли виправдання дефіциту своєї продукції. Винна, мовляв, торгівля, яка не повертає на завод тару. Щодня нам потрібно, нарікали, 180-200 бідонів, щоб відправляти продукцію, а третю частину їх якщо й повернуть, то вже добре. Продавці на цих бідонах непогані гроші заробляють, не треба й до Польщі їздити.
Коломийський сирзавод сьогодні
Керівники вже комерціалізованих на той час торговельних закладів, звичайно ж, не погодилися зі спеціалістами сирзаводу. Винна не тара, а їхня, тобто сирзаводівська, бездіяльність, запевняла торгівля. Чому ж тоді в крамницях немає масла, яке в бідонах не возять? А ми знаємо, чому. У потяги до Москви чи Санкт-Петербурга спритні ділки завантажують у вагон по десять ящиків з маслом. Тоді як на новоствореній коломийській митниці ловлять ґав.
Усе це дало підстави голові облдержадміністрації заявити значно пізніше в ефірі коломийського ТБ, що молоком нас тут добре годує Донбас. А ми, славні галичани, так треба було розуміти, нероби, сіли на шию трудового донбаського народу і ноги звісили.
Впору було задуматися, яку саме соціально-економічну формацію ми будуємо, проголосивши незалежність. До 1991-го жили начебто при соціалізмі. Правда, це не був соціалізм марксистський. Бо марксистський – це так: у мене є дві корови; сусіди допомагають мені доглядати за ними, і надоєним молоком ми всі ділимося.
Ми жили при соціалізмі бюрократичному. Тобто уряд забирає моїх дві корови (на східній Україні саме так і робилося) і розміщує їх на фермі разом з коровами інших господарів. І держава видає мені стільки молока, скільки, відповідно до партійних постанов, мені потрібно для прожиття.
Ми начебто проголосили, що переходимо від 1990-их на капіталістичні рейки. Але при капіталізмі я міг би одну корову продати і купити бугая. Моє поголів’я збільшувалося б, господарство йшло б потроху вгору. Врешті я продав би своє господарство, а на вторговані гроші провадив би собі життя забезпеченого пенсіонера.
Виходить, ми будуємо щось таке, чому й назви наразі немає. І ніхто нас не зіб’є з дороги, бо ми й самі не знаємо, куди йдемо.
Тому залишається хіба тішитися, що в наших супер-пупермаркетах доволі на сьогоднішній день і молока, і сметани, і всякої молочної всячини. А бажаєш молочка свіженького, просто з-під корови? То бери курс на базар, там міліполіція хоч і розганяє жіночок з пластиковими пляшками, але всіх розігнати не годна.
Певний час, купуючи молоко в жіночок на базарі, я не міг сформулювати собі критерій, завдяки якому визначав би на око якість продукції. Аж зустрів якось з пляшкою колишню директорку сирзаводу і попросив її поради. «Я це вирішую просто, – відповіла не задумуючись, – дивлюся, чи залишається слід від молока на стінках пляшки».
Я теж намагаюся вже трохи перехиляти пляшку, зрідка купуючи її.
Одночасно роздумуючи над тим, чи не варто б порадити водієві маршрутки № 12 зняти напис «Сирзавод -вокзал» на щось актуальніше, відповідніше до духу часу. Там, на сирзаводі, кажуть, уже якась інша контора, з іншою виробничою специфікою.
Дмитро Карп’як
Читайте інші тексти автора:
- Жив-поживав колгосп “Добитий октябрьом”: подорож у колгоспне минуле Залуччя
- Завод “Коломиясільмаш”: від легенди до мильної бульбашки
- Божевілля 1993-го: як Коломия “висувала” короля України
- Як акціонери м’ясокомбінату в Коломиї ділили шкуру недобитого ведмедя
- Храм на Йвана, храм на Спаса
- Кримінальна Коломия: кілька оказій 1993-го року
