Зі шкільних років ми знаємо, що Шевченко помер наступного дня після дня свого народження. Та мало хто знає, що Тарас Григорович через хворобу вже зовсім не мав сил не те, що святкувати, а навіть просто робити буденні речі. А після смерті на Кобзаря чекало два похорони – спочатку поета поховали у Петербурзі, а згодом перепоховали на рідній землі – у Каневі.
Інформатор хоче поділитися цікавим матеріалом про останні години життя Шевченка, похорон у Петербурзі, останню подорож до України, прощання із поетом, похорон та могилу у Каневі від проекту “Амнезія“.
Останні години
Свій останній день народження Тарас Григорович провів у ліжку, страждаючи від водянки. До нього навідувалися друзі, зачитували святкові телеграми («Полтавці поздоровляють з іменинами і просять: утни, батьку, орле сизий!»), але Шевченко лише просив побільше опіуму і постійно перепитував, коли приїде лікар. Лікар особливо не допоміг. Вночі стан погіршився, Шевченко уже навіть не міг лежати; сидів, стогнав, гасив і знову запалював свічку.
На світанку трохи попустило. Шевченко випив склянку вершків, попросив слугу заварити чай і прибрати у спальні; спустився в майстерню, охнув і упав замертво.
Читайте також: У Нижньому Вербіжі колекціонер має понад 1000 експонатів Тараса Шевченка
Його смерть була трагедією, але далеко не сюрпризом. В останні роки у Тараса Григоровича був цілий букет болячок. Спершу привезений із заслання ревматизм, який переріс у ваду серця; потім поліартрит і цироз печінки, а під фінал ще й водянка. Восени 1860 стало геть погано, майже всю зиму Шевченко не виходив зі своєї маленької душної кімнати.
Посмертна маска Шевченка
Похорон в Петербурзі
Друзі Шевченка добре знали про його бажання повернутися в рідну Україну, нехай навіть у труні. Сумнівів не було: Тараса треба хоронити на батьківщині. Однак такий проект потребував серйозної підготовки і грошей, тому тіло поета тимчасово поховали в Петербурзі на Смоленському кладовищі. В куточку, куди сам Шевченко нерідко навідувався і навіть робив там замальовки.
На панахиду набився повний храм. Було багато знаменитостей: Костомаров, Чубинський, Лєсков, Куліш та інші. Очевидці згадують, що було зачитано десяток урочистих промов, і ще пара уже на кладовищі під мокрим снігом. У натовпі штовхався невідомий пан з папкою літографічних портретів покійника; його торгівля йшла досить жваво.
Багато відвідувачів відірвали від траурного вінка по кілька листочків на пам’ять. Пізніше, уже під час подорожі труни в Канів, фанати Шевченка будуть не настільки скромні — натовп буквально розриватиме вінки на частини.
Через пару тижнів у Петербурзі на честь Шевченка влаштували концерт (чи, скоріше, щось типу квартирника) з українськими народними піснями. Сама подорож тіла в Україну почалася 8 травня. Організацією зайнялися Григорій Честаховський та Михайло Лазаревський. Складається враження, що вони впряглися в цю авантюру не тільки з любові до Кобзаря.
Перепоховання у Каневі
«Що ж се ти, батьку Тарасе, од’їжджаєш на Вкраїну без червоної китайки, заслуги козацької? Чим же нижчий ти од козацьких лицарів? Ні один вільний козак не сходив з сього світу без сеї останньої честі», — промовив Пантелеймон Куліш і вкрив свіжовикопану труну червоною китайкою. Тканина швидко потемніла під дощем. Погода в той день була ще гіршою, ніж на похоронах.
Труну встановили на чорні дроги (це такий візок без кузова, по суті постамент з колесами), і сумна процесія рушила на південь.
Остання подорож Тараса Григоровича тривала два тижні і була схожою на гастролі рок-зірки. Москва, Тула, Орел, Глухів, Батурин, Ніжин: в кожному населеному пункті, де вони зупинялися, збігалися гімназисти, інтелігенція і просто витріщаки. Всюди правили панахиди, іноді навіть по два-три рази. В Орлі труну зустрічав полковий хор, який горланив похоронний марш, скомпонований капельмейстером з пісні «Не ходи Грицю на вечорниці».
Нарешті священний труп прибув під Київ, де його вже чекали родичі і, знову-таки, купа полум’яних студентів.
Тут виявилося, що думки про місце для поховання у близьких Шевченка розходяться. Багато хто пропонував саме Київ — наприклад, на кладовищі Видубицького монастиря, в компанії генералів, купців та інших мажорів. Також озвучували ідею облаштувати могилу на Щекавиці і поставити там величезний дубовий хрест (так паломники, які йдуть з-за Дніпра, будуть бачити Шевченка, а сам Шевченко буде бачити Дніпро).
Названий брат Шевченка Варфоломій вибрав другий варіант, навіть уже купив хрест і могилу на Щекавиці. Але Честаховський запевнив його, що сам Шевченко озвучив своє останнє бажання абсолютно чітко: хоронити у Каневі. Що, взагалі-то, не зовсім правда: ніякого заповіта у покійника не було, петербурзькі організатори перепоховання з ним в останні хвилини не сиділи, а самого Шевченка перед смертю більше цікавив опіум. В будь-якому разі, Варфоломій відступив. Канів так Канів.
Спершу процесія затрималася на день у Микільській Слобідці. Місцеві фанати хотіли везти труну прямо через центр Києва в університетську церкву, не чекаючи ніяких дозволів. Але на такий сміливий крок не наважились. Місцева влада взагалі сильно напрягалась через ці дивні і не в міру шумні похорони. Врешті домовились відслужити панахиду у Церкві Різдва Христового (це та, що на Поштовій площі) — але без жодних промов і жодних збіговиськ у центрі.
Процесія у Києві
Труну понесли через Ланцюговий міст (там, де зараз міст Метро) і далі по набережній. Постійно зупинялися, щоб послухати черговий спіч або що-небудь заспівати (київські студенти навіть найняли музикантів). Біля самої церкви їх уже чекав кількатисячний натовп. Промови закінчились, як і вимагав князь, але співати продовжували. Під час панахиди до труни протиснулась невідома жінка і мовчки поклала терновий вінок.
Подорож продовжилась на пароплаві по Дніпру. В той рік була велика повінь, через це пароплав не зміг нормально пристати до берега у Каневі — зупинився на чималій відстані. Як донести свинцеву труну на берег? Пробували на руках, але одразу зрозуміли, що це погана ідея: іти довелося по пояс у воді, ще й непевним багнистим дном. Маленький баркас не витримав би ваги, а великий сів би на мілину. Справилися з допомогою звичайного возу, у який замість коней запряглися люди. Шевченко нарешті опинився на рідній землі.
Селяни і студенти копають могилу Шевченку на Чернечій горі.
Шевченка віднесли в церкву, де він пробув ще три дні, перш ніж спуститися під землю. Григорій Честаховський і Варфоломій Шевченко знову почали сперечатися стосовно місця для могили, і Варфоломій знову відступив. Вибрали тихе місце на горі, подалі від церкви та людських очей.
На третій день (22 травня за новим стилем) протоієрей відслужив заупокійну обідню. З довколишніх сіл сходилися люди. Далеко не всі розуміли, що це за такий важливий пан відправляється на той світ, але Честаховський радо проповідував велич батька Тараса всім бажаючим.
«Так ось чого люд коло мене ходив роєм: йому хотілось слова, а я не скупився на цей товар, — пише Честаховський в одному з листів. — Любі канівські дівчата везли батька України добрих верстов з вісім або і усіх десять, бо треба було далеко, далеко кругом об’їжджать лісом, бо такі гори усе, що з великим трудом зійдеш піхтурою, а їхать нема і в помині. Котрі дівчата не мали де притулиться до Кобзаревого воза, напали на ліс і давай ломать віти і устилать дорогу Кобзареві. Покрилась Кобзарева дорога зеленими вітами, як зеленим килимом заслана. Як везли, то поперед усієї процесії несли портрет Кобзарів, і весь люд до малої дитини бачили, який він був живим».
«Опустили біле тіло в гроб і начав народ розходиться, — продовжує Честаховський. — Потім ми повечеряли і розійшлись, а декоторі остались ночувать на Тарасовій горі, і усю ніч огнище горіло, наче гайдамацтво ночувало в лісі зі свяченими».
Вічне життя
«В передмісті Канева є один артист. Одні називають його Грицем, інші кажуть, що цей Гриць є старий селянин, що воскрес після 16 років смерті, — читаємо в записці одного чиновника за 15 липня 1861 року, адересованій князю Лобанову-Ростовському. — Головним чином він перебуває на могилі Шевченка і ходить околицями, спілкуючись з місцевими».
Цим «зомбі»-Грицем був уже згаданий художник Честаховський. Він справді залишився в Каневі і активно сіяв смуту — принаймні, якщо вірити кільком десяткам рапортів і листів, які написали перелякані чиновники і дрібні силовики протягом літа 1861-го. Гриць ходив у «дивацькому» народному одязі; збирав на могилі Шевченка націоналістичні тусовки; роздавав селянам брошури Шевченка і Куліша (особливо добре заходили екстремістські уривки з «Гайдамаків»); агітував за повстання і звільнення Малоросії; закликав різати поміщиків і жидів; проповідував воскресіння Тараса Григоровича.
Подейкували, що під його керівництвом в Канів привезли кілька ящиків холодної зброї. Подейкували, що селяни жадають насильства і готують криваву «Тарасову ніч».
На фоні цього всього Шевченко стрімко став містичною фігурою. В одному з секретних рапортів читаємо, що в народі активно ходять легенди про чудодійну силу мертвого поета: наприклад, одна жінка помолилась на Шевченка, і її скалічений син одразу одужав. Трапляються в рапортах і зовсім комічні деталі. Начебто розповсюдженням революційних ідей в Каневі зайнялися двоє підозрілих молодих людей — один у військовій шинелі, інший переодягнений в монашку.
Важко зрозуміти, де в цих рапортах правда, а де перебільшений страх перед народним бунтом (другого, здається, таки більше). В усякому разі, ближче до кінця літа до Канева підвезли кілька тисяч військових, а Честаховського взяли під пильний нагляд (однак не заарештували за браком доказів). Згодом його сліди губляться.
Тарасова ніч не відбулась, але могила Шевченка таки стала без перебільшення культовим місцем.
У 1930-х прах Тараса Григоровича знову потривожили, цього разу уже радянські могильщики. Комуністи дуже любили поета-революціонера і активно займалися його канонізацією. Новий величезний меморіальний комплекс з помпою відкрили у 1939-му.
Відкриття оновленого пам’ятника на могилі Шевченка, 1939
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook , Telegram та Instagram. Надсилайте свої новини на пошту kl.informator@gmail.com
Якщо маєте цікаві новини чи хочете замовити рекламу – телефонуйте 096 545 8237
