Колонка редакторки“Мам, я люблю тебе, зовсім тебе люблю, мені пощастило народитися у тебе…”
І вона завмирає від цієї незвичної для малюка глибини. Йому 5. Але дорослий не за віком, бо темрява, що обсіла нашу країну, зробила його погляд і думки геть дорослими. Яким він виросте? Чи не зарано йому так мислити, так відчувати і так перейматися? Відповіді нема. Бо мамства не вчать в університетах. Та вона вчиться: щодня щось нове і кожна мить – важлива.
А ось інша ситуація.
“Мам, не тривожся, ми стоїмо, все гаразд”
Він потирає мазутними руками очі, щоб якось перейти хоч думками із реальності передової, уявити маму в її невеличкій кухні із зеленими фіранками. Вона відчуває: недоговорює син, береже її. Але тривоги не оминути: вона живе в півсили відколи її хлопчик (незалежно від віку – все ще хлопчик) пішов на захист країни і її людей. Вона не витримує новин, хоча й не може їх не дивитись. У кожному чоловікові, особливо у формі та синової статури, вона бачить його. І щоразу пече. Бо мама від першого руху під серцем більше не живе лише для себе…
А ось жінка в сріблі своїх років. Не лише мама – бабуся і навіть прабабуся. Та зараз сама. Всі десь далеко. Рідкісні телефонні розмови… що вона може їм розповісти? Магазин, дім, кіт розморено спить на пледі, померла стара подруга… Вона відчуває себе нецікавою для своїх юних онуків, трішки простіше – з дітьми. Та все одно на кожен Великдень чекає в гості. Тоді наче сама воскресає: пече, виварює, прибирає…
“Мам, ми під’їжджаємо!” – і добре стало.
Мами різні, як долі. Це море ніжності й любові, особливий зв’язок і вміння разом проходити моменти радості чи смутку. І серед цієї чорно-білої зебри матері віднаходять у собі суперсилу бути розуміючою навіть тоді, коли її не розуміють інші, бути терплячою, хоча душа кричить, бути гідною за будь-яких обставин. Складне й безстрокове завдання, правда ж?
Тому любіть своїх матерів, підбирайте слова, цінуйте ці моменти, знаходьте для них час… допоки маєте шанс натиснути виклик і сказати “Мам…”
Наталка Сандецька
