Напівкумедна/напівкримінальна давнішня оказія з бобиком для лісників Коломийщини

Чи пригадують читачі розповідь Дмитра Карп’яка на Інформаторі про давнішнє полювання в Шепарівцівському лісництві з участю найвищих українських достойників?

Як ні, то покваптесь довідатись Президентське полювання у Шепарівському лісі | Правдива історійка з лихих 90-х

Авторська колонка Дмитра Карп'яка

Воно, це полювання, закінчилося для працівників лісництва щасливо, київські гості були задоволені, годі й казати про керівників тодішнього лісокомбінату… Не зовсім щасливо закінчилося воно, одначе, для самого керівника лісництва. Отож автор вважає за необхідне продовжити тему, тим більше що подальші події в Шепарівцях можуть служити ілюстрацією того, як занепадало на початках проголошення Незалежности наше лісове господарство. Що й призвело до нинішнього плачевного стану карпатських лісів, про який багато говорять і пишуть, та належних висновків з того лісові (і не тільки вони) чиновники не квапляться робити.   

 …Тоді, після полювання, у Шепарівцівському лісництві переживали щось подібне до тріумфу. Усі хвилювання нарешті позаду, до гостей підготувалися належно, ті досхочу настрілялись у випущених з вольєра диків, тож претензій не мали, одні лише задоволені обличчя. Але народна мудрість недарма попереджає: йде добре – не тішся, йде зле – не смутися.

За вдало організоване полювання лісництву пообіцяли купити автомашину. Лісничий Іван Карп’як (не брат, не сват і навіть не кум мені) поїхав до Снятина і привіз звідти рахунок на напіввантажний УАЗ. Річ у лісництві потрібна, навіть для того ж полювання згодилася б. Коли їхав за рахунком, директор комбінату Борис Геращенко натякнув, що рахунок можна взяти на легковий УАЗ, нового випуску. Легковий коштував чи не вдвічі дорожче за необхідний лісництву напіввантажний.

Лісничий директора не послухав і привіз рахунок таки на вигідніший для лісництва УАЗ, напіввантажний. Директор невдовзі все ж купив собі новенького УАЗа, а свою стару «Ниву» віддав бухгалтерці. Виділивши тій навіть персонального водія.

Аж відчуває лісничий перегодя, начебто його лісників цькувати починають. І з комбінатівської контори, і з органів. «Навіть у голову не беріть собі, щоби продавати дубову деревину», - попередив він працівників. Але один з майстрів лісозаготівель на попередження не зважив, таки продав кілька кубометрів деревини. І попався на гарячому.

Обласне і районне управління боротьби з організованою злочинністю тут же публікують у пресі оголошення: розкрито групу викрадачів лісу з Шепарівцівському лісництва на чолі з лісничим. А це не жарти, це криміналом пахне. Було чого зажуритися лісничому. Та одного того Миколу спіймали на крадіжці, де ж тут групове…

Аж згадав, що десь півтора місяця до цього, коли лісників узялися цькувати, лісова охорона лісництва спіймала була на гарячому справжніх групових викрадачів. Він зателефонував тоді й директорові, і в міліцію. Міліція прибула оперативно, автомашину якраз вантажили деревиною. Півтора місяця був спокій, ніхто лісництва не тривожив.

І раптом це оголошення в газеті! Роботу лісництва було паралізовано, всю документацію міліція вилучила. Напруга сягла такого рівня, що люди боялися й по телефону говорити. У ліс щодня приїздила група з доброго десятка перевіряльників: УБОЗ, лісове господарство обласного управління, інспекція лісів, лісгосп… Перевіряли відводи, вихід лісопродукції на вже зрубаних лісосіках, суцільні санітарні рубки, вибіркові санітарні рубки в дубових насадженнях. «Буквально землю рили, щоб щось знайти, - розповідав мені потім І. Карп’як, - а коли виявили всього одне-єдине підозріле затавроване дерево, то молоденький капітан з обласного УБОЗу втішився, мов мала дитина. Я спостерігав за всім цим, і ставало й смішно, і страшно…».

Уже й спеціалісти з облуправління лісового господарства намагалися довести міліціянтам, що все це даремно, залиште в спокої літнього чоловіка… Але капітан затявся: я, нахвалявся, приїхав сюди, щоб посадити цього лісничого. І це він при лісничому сказав, привселюдно. А спеціалістів з облуправління в комісію більше не брав.

Як вдалося безневинному лісничому уникнути тюрми – це окрема тема, торкатися її тут не будемо. Скажу хіба, що розчарування і зневіра в тому, як будуємо незалежну державу, відчувалися в багатьох словах Івана Івановича, нині, на жаль, покійного. Я любив ходити з ним по гриби, і ми провадили в лісі тривалі розмови і про недолуге державотворення, і про долю рідних  Карпат. Обурювало його те, що задля безбідного й безтурботного існування органи мають давати «нагору» гарні показники в боротьбі з корупцією. До тих, хто вагонами відправляє за кордон стратегічну продукцію, тобто деревину дуба і бука, вони не сунуться, шукають цапів-відбувайлів. А щоб виростити дуба чи бука, потрібне добре століття. Західні держави бережуть свої ліси, хоча вони заліснені здебільшого густіше, ніж Україна, а наші ділки під крильцем влади, на яку ми так довго чекали і якою не могли натішитись, вирубують ліси вщент. У горах майже вирубали смереку й бука, на рівнинах – дуба. Поважні професори переконують, що не рубають більше, ніж лісу приростає. А руйнівні повені – не справа рук людей, це природа винна. Так дав Бог, тож, виходить, винен саме він, а не ми з вами.

До речі, стосовно грибів. «Тихе полювання», на відміну від розстрілу приїжджим начальством випущених з вольєра диків, Іван любив. Але вишукував не тільки боровичків. Чіпке око лісничого зауважувало злочинну безгосподарність. Коли повернувся з Америки, то вибрався в Слободу, яку пам’ятав ще з кінця 1960-их, оскільки працював там. Його неприємно вразили значні площі вирубок у Печеніжинському лісництві, що чекають природного поновлення; вразив майже весь незаліснений північний схил над Великим Ключевом. Здалеку схил виглядав зеленим, та при ближчому огляді з’ясовувалось, що це просто малини й бузина справляють враження, начебто зелені насадження. А колись же росли там високопродуктивні бучини!

Повернувся, отже, Іван з Америки, куди поїхав няньчити доччиних дітей, і з сумом побачив, що змін на краще в лісовому господарстві не передбачається. Великого бажання ставати до колишньої роботи не мав, та в контору вже не лісокомбінату, а лісгоспу заходив. Дехто з працівників признавався, що перед тим, як зайти в директорський кабінет, хреститься. Ніби до церкви заходить… Іван теж зайшов, але не хрестячись. Директор квапився, поспішав на чергову нараду в області, та вділив йому кілька хвилин, запропонувавши очолити лісонасіннєву плантацію у Великій Кам’янці.

Давніше цю плантацію взявся створювати Василь Настюк, а Іван Іванович потім продовжував почате. Потім це була окрема адміністративна одиниця. Якось на нараді навіть похвалили її керівника, бо вторгував чималі кошти за реалізовану продукцію. А керівник взяв і банально розпродав цінні декоративні породи хвойних дерев, які садив ще Іван Карп’як, щоб мати свої маточні дерева. Минуло від часу створення плантації добрих 20 років, почали збирати й шишки, причому тоннами. Ще в тих далеких 1980-их він проєктував будівництво біля адмінбудинку теплиць, приміщення для переробки шишок. Та розрахувався чоловік з лісництва, а новий лісничий про таке необхідне приміщення не потурбувався. Продали з плантації все, що могли, а коштів на будівництво шишкосушарки не знайшлося. Хоча тільки за кошти, витрачені на оздоблення контори, на туалет під мармур, можна було десятки таких сушарок збудувати.

Сумним оком споглядав колишній лісничий занепад свого лісництва, лише похитував головою, спостерігаючи за процесом переходу на капіталістичні рейки, а простіше – на те, що називають у народі дерибаном. Місцевий скоробагатько взяв в оренду мисливські угіддя лісгоспу. Довідавшись, що новоствореним керівником мисливського господарства призначено стоматолога за освітою, Іван Іванович запропонував орендарям свої послуги. І почув пропозицію вирощувати біля ресторану… глухарів. Бо мисливствознавці й усякі інші спеціалісти від лісу їм не потрібні. А які глухарі можуть прижитися тут, у передгір’ї? Вони ж птахи високогірні, потребують і високогірної рослинности, і відповідного клімату… І чути не хотіли доказів досвідченого фахівця.

Орендарі ставили собі в заслугу той факт, що поголів’я звірини в угіддях збільшилось. Але збільшилося тому, що при занепаді лісового господарства виникають гущавини – ідеальне місце для сховищ і днювання кабанів. Добрий урожай жолудів дуба й підгодівля також зробили свою справу. А ось підгодівля вівсом малоефективна, кабани ж не коні.

Якось Іван розповів, що бачив у тих краях цілі купи протухлого вівса. І не зважаючи на спеціально посіяні 200 гектарів кукурудзи під лісом, на масово загущені молодняки, кабанів уже небагато. На початках утоптаних стежок було багатенько, а останніми роками слідів, утоптаних стежок поменшало. Чи не тому, що правил полювання мало хто дотримується? Як розповідали йому місцеві мешканці, канонаду пострілів у лісі чути було цілорічно.

Тільки високі гості з самого Києва в наш край уже не навідуються. Не до полювання нині президентам…  

Тим часом лісонасіннєве господарство досі працює. Сьогодні сюди приїздять по насіння хвої з усього Прикарпаття і сусідніх областей. Про це детальніше дивіться і читайте згодом на сайті Інформатор.

Читайте інші публікації з авторської колонки Дмитра Карп'яка

◊ Буремні 90-ті: як на зорі Незалежности у Коломиї стався равликовий психоз

◊  Чи могли Коломия з Воскресінцями утримати український Чорноморський флот? Історійки з 90-х

 ◊  Від комунізму – до пацифізму: шлях, який проходила разом з усією Україною і Коломия

 ◊ Битва за молоко: чому занепав коломийський сирзавод

 ◊ Жив-поживав колгосп “Добитий октябрьом”: подорож у колгоспне минуле Залуччя

 ◊ Завод “Коломиясільмаш”: від легенди до мильної бульбашки

 ◊ Божевілля 1993-го: як Коломия “висувала” короля України

 ◊  Як акціонери м’ясокомбінату в Коломиї ділили шкуру недобитого ведмедя

◊ Храм на Йвана, храм на Спаса 

◊ Кримінальна Коломия: кілька оказій 1993-го року

◊ Наша виправа на Помаранчеву революцію | авторська колонка Дмитра Карп’яка