Незабуті: 4 роки тому в одному бою загинули коломияни Мирон Забарило і Володимир Островський
Їх назвали миронівцями. Всі пройшли майдан, кожному було що втрачати, лічені дні після 24 лютого 2022 року - і вони зустрілися у Києві, коли мобілізувалися до Нацгвардії - у батальйон оперативного призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького. Це батальйон, в складі якого воював ще один майданівець з Коломиї Роман Фурик.
Мирон Забарило вів, скеровував, приймав зважені рішення, цінував і беріг, як батько. Звідси й позивний - "Батя", а вони - "миронівці".
Він вмів сказати коротко і спокійно, але в йсьому відчувався авторитет і людяність. Ми не чули від нього крику, його слово завжди мало вагу, - розповідають побратими.
На цих кадрах 12 березня 2022 року ще живий і Володимир Островський, і їхній "Батя" - Мирон Забарило. Нацгвардійці висунулися в бій біля селища Мощун Київської області. На жаль, повернулись не всі...
За три дні до цього ворожий наліт забрав життя Миколи Мальцева.
Мирон Забарило
Народився 22 серпня 1961 року в Коломиї.
У 2014 році з Майдану пішов добровольцем захищати кордони України на Сході. З перших днів повномасштабної війни 2022 року знову взявся до зброї, був майором командиром 2-го відділення 1-го взводу оперативного призначення 2-ї роти оперативного призначення батальйону оперативного призначення ім. Кульчицького НГУ, в/ч 3066. Під його керівництвом група вирушила на бойове завдання. Як командир був опорою, добрим керівником і порадником.
12 березня 2022 року разом із ще одним коломиянином Володимиром Островським загинув у бою з російськими окупантами між селищами Лютіж і Мощун. До 21 березня обидва вважалися зниклими безвісти. Тіла вдалося віднайти та поховати після зміщення лінії оборони.
Мирон Забарило похований на Алеї Слави в рідній Коломиї. Поруч - могила Володимира Островського, з яким разом вступили в останній бій. А за кілька метрів - місце вічного спочинку ще двох бійців батальйону Кульчицького - Миколи Мальцева та Романа Фурика.
Роки минають, та досі сумує дружина Наталя, донька, онучок і мама...
Побратими свого командира не згадують з теплом, вдячністю... та все ще з болем утрати:
Загинув 12 березня 2022 року у бою з російськими окупантами при обороні Києва – між населеними пунктами Гута-Межигірська, Лютіж та Мощун Вишгородського району.
Вважався зниклим безвісти, тіло вдалось забрати аж 21 березня при зміщенні лінії зіткнення.
Володимир був людиною правдивою, вольовою, рішучою. А ще був справді добрий, хоча мав запальну вдачу. Спалахував, як сірник, коли доводилось відстоювати правду. Між особистим й інтересами держави обирав друге, бо інакше не міг.
У нього залишилась дружина Ганна, дітки та мама. Минають місяці, а біль від втрати не вщухає…
Похований нацгвардієць на Алеї Слави на міському кладовищі.
Вічна пам’ять нашим героям-захисникам.Сили духу їхнім осиротілим родинам...
Хай ця надзвичайно велика жертва не буде марною, а в рідному місті завжди знаходять час для гідного вшанування захисників, які своїми плечима закрили нас від жахів війни.
Володимир Островський
Народився 12 грудня 1980 року.
Дружину Анну зустрів у Києві на Майдані під час Революції гідності. І вже на другий день впевнено сказав, що має намір забрати їх з донечкою до Коломиї.
Але тоді, у 2014 році події неслися стрімко, як і тепер. Революція ще не вщухла, як росія почала окуповувати українські землі. Володимир Островський пішов захищати Україну одразу з Майдану.
У перші дні повномасштабного вторгнення Володимир пішов добровольцем разом з іншими коломиянами, взимку та навесні 2022 року вони разом зупиняли ворога на Київщині у складі батальйону імені генерала Сергія Кульчицького Національної гвардії України.
За кілька років у пари народився синочок - Дем'ян - точна копія батька: прицільний погляд, загострене почуття справедливості, відвага і рішучість.