Вона відстрілювалася до останнього патрона, але й живою катам не здалася. Молода дівчина боролася за волю України до останнього подиху.
Про історію життя Ірини, внесок у незалежність та героїчну смерть дізнавався Інформатор.
Їй було усього 24 роки, коли тендітна та красива дівчина потрапила у ворожу засідку НКВС і попрощалася з життям.
Минуло вже 75 років. Це була неділя, 3 серпня 1947 року. Леся з посестрою прийшли пообідати в одну із сільських хат та ще не знали, що цей обід стане для одної з них останнім. За рогом вулиці їх чекала опергрупа. Коли вони побачили “добродіїв”, почали тікати.
Наша Леся маючи відважність та героїзм сказала, що прикриє подругу і маючи пістолет вона відстрілювалася доки могла. Завдяки цьому приятелька змогла втекти, а Ірина – тяжко поранена, проте живою не здалася. Довго не думаючи, вона стрибнула у воду Сопівки і там закінчила своє життя пострілом у голову з пістолета, який був завжди при ній. Жінка за своє життя не зрадила жодного побратима. І дотрималася декалогу українського націоналіста: “Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї”.
Розповів нам цю історію краєзнавець Іван Лудчак, який ще багато років назад почав досліджувати діяльність зв’язкової ОУН-УПА, писав про історію її життя і у своїй книзі “Вербізькі болючі рани”. Під час пошуків інформації про героїчну смерть «Лесі» в одному з джерел натрапив на лист, де й був описаний той страшний день.
Народилася смілива та мужня дівчина 9 серпня 1923 року у Старому Косові. Ірина навчалася в Коломийській гімназії, де й почалася її власна боротьба за незалежність України. Саме там вона вступила до лав юнацтва ОУН. У свої молоді роки очолювала референтуру Косівщини та Коломийщини. Мала нареченого провідника Буковини за позивним “Сталь”, вони вспіли скласти обітниці перед Богом у церкві. На момент смерті Ірина була при надії та чекала на первістка. Але на жаль, уся сім‘я загинула від рук московської нечисті у нерівних боях за волю України.
“Люди, що були очевидцями розповідали мені, що тіло окупанти забрали в Печеніжин, там його опізнали, а після цього позбувалися різними способами. Так робили з усіма героями того часу. Односельці, після того як кати поїхали, прийшли на місце загибелі і зібрали мученицьку кров, щоб поховати її біля церкви у Нижньому Вербіжі, так як розуміли, що це єдині останки і тіло їм поховати не вдасться. Проте могила не збереглася. ”, — розповідає краєзнавець.
Іван Лудчак, краєзнавець
До теми: Рідкісну світлину з Романом Шухевичем презентували у Коломиї до його ювілею
Відновили історичну спадщину 1995 року небайдужі жителі села, в тому числі і пан Іван, встановили пам’ятний хрест біля якого кожного року вшановують її пам’ять молитвою та патріотичними піснями.
Вшанування пам’яті Ірини Лепкалюк, 1995 рік
Цьогоріч небайдужа родина Сморжанюків пожертвувала на новий хрест. Він вже по рахунку сьомий, бо як не вода забере, то просто від старості потрібно змінювати. Відправили панахиду настоятелі храмів Введення в храм Пресвятої Богородиці УГКЦ – о. Михайло Дзюба та Різдва Пресвятої Богородиці ПЦУ – о. Василь Вепрук, о. Юрій Кадинський. Краєзнавець Іван Лудчак зробив екскурс в історію, а молоде покоління заспівали націоналістичні пісні. Завершили захід виконанням державного гімну України.
Родина Сморжанюків
У Коломиї на монастирку біля церкви УГКЦ Благовіщення Пречистої Діви Марії теж є пам’ятний меморіал, який встановила сестра Лесі Ганна Шепетюк.
Ця історія пробиває до мурах. Вражає, як у молодої дівчини, було стільки відваги і мужності. Ми маємо пам’ятати про наших героїв, які захищають наші землі від московської орди зараз і багато років назад. Бо війна не триває 5 місяців чи 8 років, це боротьба українського народу вже століттями. Час проходить, а вороги не змінюються за всі злочини сьогодення та минулого вони обов’язково понесуть покарання. Ми повинні зробити все, щоб смерті героїв за волю і незалежність України не були марними, пам’ятати і ділитися історіями на загал.
До теми: Як журналістка привезла з Канади нове свято
Ровенчук Вікторія
