Авторська колонка
Полювання – це, як мовиться, маленькі радощі вічно зайнятих людей, тобто начальства. А начальство здебільшого в усьому світі однакове. Правда, якщо вірити гуморесці «Бенгальський тигр» Остапа Вишні, який після десятьох років перебування в сталінських таборах запалав лютою ненавистю до капіталістів-імперіалістів, англійські лорди в колонізованій Індії обирали дуже жорстокі методи полювання. Значно жорстокіші, ніж, скажімо, поводирі незалежної України хоча б у Шепарівському лісництві під Коломиєю.
А детальніше про це – в матеріалі журналіста Дмитра Карп’яка спеціально для Інформатора.
Отже, за Остапом Вишнею, коли лорди з Британії приїздили в гості до індуських раджів, останні, вислужуючись перед високими гістьми, пропонували їм відвести душу полюванням на тигрів. Спочатку до певного місця заздалегідь принаджували тигрів. Принадою служили старі, уже непридатні до тяжкої праці тубільці.
Тоді залучають до діла слонів. На спини тваринам прилаштовують такі собі курені зі слонової кости й ушиті єдвабом, завантажують у курені віскі й пудинги, а разом з цим добром – лордів, раджів і камердинерів. Лорди з раджами цмулять собі віскі, заїдаючи пудингами, а нещасні тубільці женуть тимчасом на них тигрів.
Ось з’являється поміж ліанами тигр. Лорд тицяє раджі недоїджений пудинг і велить камердинерові подати рушницю. Стрілець тисне на курок… І в хащах лунає відчайдушний крик. Тубілець, що наганяв звіра на мисливців, падає замертво.
Лорд задоволено всміхається й береться доїдати пудинг. Вцілілі тубільці вбивають кількох тигрів, знімають з них шкури, пихатий лорд везе шкури додому. Щоб згодом пригвинтити вдома на голові звіра золоту табличку з написом, що він, лорд Сесіль-Кисіль, власноруч уполював цього королівського тигра такого-то числа в Бенгалії.
А тепер перемістимося з далекої Індії на наші благословенні терени, згадаємо, як полювало начальство в нас. У пригоді тут стане збережена мною рідкісна вже книжечка нині покійного Івана Карп’яка «Шуміли сосни і діброви», а також його усні розповіді в ті приємні часи, коли ми з Іваном ходили в навколишні ліси на полювання, але тихе, тобто по гриби.
Мій добрий товариш очолював у 1990-их Шепарівське лісництво, тож мав яскраві спогади про високопоставлених мисливців, що приїжджали з обласного центру. То було, розповідав, панське полювання. Добре вимощені дороги дозволяли під’їздити до кожного лісового кварталу. Довго ходити пішки, як відомо, начальство не любить, стріляти йому зручніше, висунувшись зі службового джипа. Як лісгосп, так і саме лісництво капітально полагодили гаївку № 1 в урочищі Черемхів. Грошей на те не шкодували, так що можна було запрошувати на полювання хоч би й президента. Очевидно, припускав мій товариш, саме такі плани виношували поци, що розшифровується як представники обласного центру.
Якось Іван водив мене оглянути мисливський будинок посеред лісу, над ставком. До нього підвели через рампу вимощену дрібним щебенем дорогу, електролінію. Всередині автономне опалення, теплий туалет, душ, кухня з холодильником, стільці й двері з масиву деревини дуба, телевізор з супутниковою антеною. Навколо будинку альпійські гірки, літня альтанка з каміном і мангалом. Обслуговували будинок кухарка, вона ж і прибиральниця, і три сторожі. Обслуга значилася в штатному розкладі лісництва.
Оскільки жодне полювання не обходилося без гучної канонади, кабани втікали на два-три тижні аж у сусідній Надвірнянський район, на Майдани. Тому директор лісгоспу запропонував відловлювати їх у розпліднику, вміщувати в переносний ящик і випускати перед наближенням гінки. Прорепетирували – фокус вдався.
Нарешті настав час, коли лісничого повідомили, що має бути готовність № 1. Готовність полягала в тому, щоб постійно тримати 12 загінщиків і знати, де будуть на той момент кабани. Ніхто не відав, коли саме прибуде на полювання високий державний достойник. Не знали тим паче й кабани, які нізащо не могли здогадатися, що їхнє завдання – сидіти на одному місці й покірно чекати смерти.
Що це мав бути за достойник? Вголос не говорили, але здогадувалися, що буде ніхто інший, як сам президент…
Готовність № 1 тривала весь грудень і половину січня, незважаючи на те, що ліцензійне полювання закінчувалося наприкінці грудня. Лісничий з єгерями, можна сказати, не покидали угіддя, знай те робили, що розкидали на всіх переходах кукурудзяні качани. Як на зло, пішли сніги, задули вітри, дикам нічого не лишалося, як відлежуватися в гущавині. Отож підгодівля звірів була необхідна.
Бульдозер розчищав дорогу, голодні дики виходили на розчищену дорогу до кукурудзи, навіть не зважаючи на людей. Не зовсім гуманно було полювати на звіра в такий скрутний для нього час, гуманніше було підгодовувати його, та хто б наважився сказати про те вголос очікуваному начальству…
За успіх полювання переживав не тільки лісничий, але й директор лісокомбінату, а також начальник управління лісового господарства. Щодня вони навідувалися в угіддя до єгерів, контролювали ситуацію.
І ось оголосили нарешті готовність № 1!
Лісничий перевірив зраночку сліди підгодівлі. Все нормально, сліди кабанів свіжі, отож далеко вони не зайшли.
Щоб застрахуватися, взялися ловити кабанів у вольєрі. Не дуже це вдавалося єгерям.
«Я був свідком того, – розповідав І. Карп’як, – як один начальник укляк на коліна й молився, тримаючи в руках молитовник, щоб нам нарешті вдалося впіймати диків. І сміх і гріх. Ось до чого дійшли ми в своїй послужливості».
Кінець кінцем диків упіймали й повезли ящики з ними на місце полювання. Біля ящиків поставили єгеря, щоб випускав тварин за командою. Загінщикам нагадали, щоб не виходили на лінію стрільців, а після свистка в ріг припиняли шум і чекали команди.
«Я розпоряджався тільки гінкою, – згадував, розповідаючи мені, лісничий, – стрільців розставляли директор з начальником управління за заздалегідь розкладеними мною номерами. Я затрубив у ріг – і гінка почалася. Ось вискакує кабан, і керівник области його завалює. У другій гінці вбили ще одного. Коли закінчували другу гінку, я вийшов просто на президента. Він спитав: немає нічого? Я відповів, що є, але кабани пішли праворуч, там були постріли. «А, то, напевно, Радченко», – висловив здогад президент.
Ящики, на щастя, відчиняти не довелося, «смертників» повернули назад у вольєр. Полювання закінчилось.
Начальник управління тепло подякував лісничому за належну організацію, і високі гості поїхали. А нижчі за рангом лишилися святкувати. Тим паче, що одного здобутого кабана їм залишили.
Дмитро Карп’як
Читайте інші публікації з авторської колонки Дмитра Карп’яка
- Буремні 90-ті: як на зорі Незалежности у Коломиї стався равликовий психоз
- Чи могли Коломия з Воскресінцями утримати український Чорноморський флот? Історійки з 90-х
- Від комунізму – до пацифізму: шлях, який проходила разом з усією Україною і Коломия
- Битва за молоко: чому занепав коломийський сирзавод
- Жив-поживав колгосп “Добитий октябрьом”: подорож у колгоспне минуле Залуччя
- Завод “Коломиясільмаш”: від легенди до мильної бульбашки
- Божевілля 1993-го: як Коломия “висувала” короля України
- Як акціонери м’ясокомбінату в Коломиї ділили шкуру недобитого ведмедя
- Храм на Йвана, храм на Спаса
- Кримінальна Коломия: кілька оказій 1993-го року
- Наша виправа на Помаранчеву революцію | авторська колонка Дмитра Карп’яка
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook , Telegram та Instagram. Надсилайте свої новини на пошту kl.informator@gmail.com
Якщо маєте цікаві новини чи хочете замовити рекламу – телефонуйте 096 545 8237
