Історія преси Коломийщини | Стрімкий злет і повільне згасання "Вісника Коломиї"
У минулому блозі журналіст Дмитро Карп'як розповів про те, як комуністичній газеті "Червоний прапор" у 90-х роках прийшов справедливий капут. Нинішня колонка автора - про появу "Вісника Коломиї" та історію його закриття. Нагадаємо, що блог дозволяє досить суб'єктивні висновки, тож якщо вам є що додати - пишіть нам на редакційну покту kl.informator@gmail.com.
Отже, 18 травня 1990-го мешканці славного міста над Прутом вийняли зі своїх поштових скриньок перше число новоствореної газети з непретензійною назвою – «Вісник Коломиї». Я пропонував би «Червоному прапору» революційнішу назву, скажімо, «Синьо-жовтий прапор» чи щось на кшталт того... Жартую, звісна річ. З нами ніхто стосовно назви й не радився. Відтак "бренд" "Вісник Коломиї" привіз з Івано-Франківська новий очільник міста Володимир Машталер.
Що це була за редакційна рада? Кілька нас, недавніх працівників «Червоного прапора», які взялися за нову для себе справу, вважали, що одноосібне керівництво газетою сприятиме авторитаризму. Як демократія, то демократія! Тому-то такої посади в штатному розкладі, як головний редактор, не передбачалося.
Це, як швидко з’ясувалося, було не дуже мудро. Або й дуже не… Навіть у невеличкому колективі завжди знайдеться ловкіший, проворніший, який поступово підминатиме під себе інших. Так сталося й у нас, хоча не місце тут розвивати цю лінію.
Краще я про загальний напрямок «Вісника…», про його магістральну лінію. По суті, це була відверто антикомуністична газета. 1995-го Міжнародний фонд «Відродження» навіть присудив нам друге місце, нагородивши видавничо-комп’ютерним комплексом. Формально нагорода обґрунтовувалася так: «За краще висвітлення газетами України процесу економічних реформ».
Боженьку милий, та яка там економіка, які вбіса рехворми?! Народ по вуха в злиднях, зате нагору повилізали, "суцільні, курва, бандити" як співається у пісні "Мертвого півня".
Голова колгоспу з Турки (чи вже й керівник области на той час?) Михайло Вишиванюк після нашого тріумфального повернення з Києва, пригадую, висловився також прямолінійно: «Прете проти комуністів, тож маєте відзнаку».
Гіркий присмак пластмаси в процесі розбудови незалежности відчувався чимраз різкіше. Вивісити на колонтитулі гасло «За честь, за славу, за народ!» ще не означало пильно стояти на сторожі чести і слави. Коротше, бути ланцюговим псом демократії, як і подобає новій пресі. Потрібна була ще така риса характеру, як громадянська мужність. А її якраз і забракло…
Коротше, неповного року праці у «Віснику…» вистачило, щоб я збагнув: колесо історії щось не туди крутиться, куди йому слід. Зчепилися ми з цим «Червоним прапором», як два цапки на вузькій кладці з дитячої читанки, і жоден поступитися не хоче.
Шкода було покидати немічне «вісниківське» дитя, та довелося. Надія на бойову й організовану редакційну раду не справдилась, я написав заяву на звільнення. Мав з цього приводу розмову в міськраді, пропонували стати головним редактором. Не ризикнув, пішов у райгазету «Вільний голос», до демо кратос, гречкус збиратос.
За «Вісником…», звичайно, стежив. Справи в них, судячи з анемічних публікацій, ішли кепсько. Було враження, що кореспонденти черпають інформацію, лежачи вдома на дивані перед телевізором, а тоді переповідають як уміють почуте й побачене коломийській громадськості. Начебто громадськість проживає без телевізорів у хатах…
Автори статті в «Енциклопедії Коломийщини», пишучи про «Вісник…», мають, правда, протилежну моїй думку.
Очевидно, в нас цілком різні уявлення про діловитість і оперативність.
Газета "Вісник Коломиї" за 23 травня 2000 року
Пізніше, в другій половині 1990-их, рівень публікацій, як на мене, зріс, газета стала цікавішою, різноплановішою, з тематичними розгортками. У всякому разі Спілка журналістів України визнала 2000-го «Коломийський вісник», який дещо видозмінив назву, найкращою міськрайгазетою в республіці.
Та чи то лаври пустили коріння в голову, чи з якоїсь іншої причини, але газета знову стала помітно хиріти. То вже була не газета, а безпросвітна нудьга. Чвари з комуністами втрачали сенс, особливо після обрання міським головою колишнього першого секретаря міського комітету компартії Віктора Корчинського. «Вісниківці» проковтнули цю пілюлю мовчки, ніби нічого суттєвого не трапилось. Хоча трапилось якраз дуже суттєве. І журналісти, дбаючи не те що про народну, а про свою власну честь, мали б проаналізувати, чому курс на демократичні процеси дав збій.
Справжнє ж дно пробив «Коломийський вісник», накинувшись з брутальною критикою на газету «Адвіс. Коломия кримінальна». Редакторові «Адвіса…», який боровся з міліцейським засиллям, з усякими баригами й хабарниками, «Коломийський вісник» побажав переселитися в кінець вул. Довбуша, маючи на увазі цвинтар. Далі падати було нікуди…
Отож не склавши за неповних три десятки років іспиту на порядність і професіоналізм, «Коломийський вісник» розділив долю свого попередника, «Червоного прапора».
Тому мені залишається хіба коротко сказати про подальші долі декого з чільних творців добротної моментами газети. Пані Б., воздвигнувши за межами Коломиї розкішну, як запевняють очевидці, віллу, замешкує нині за межами не те що Коломиї, а взагалі України. Пан Д. відійшов від журналістики, вряди-годи його можна подибати в місті. Пан С. замешкує в тій же країні, що й пані Б., однак творчого життя не покидає.
