У січні 1995-го другий український президент і другий (після Леоніда Кравчука) колишній комуніст, приступивши – на пострах нашої благословенної Галичини - до своїх обов’язків державного керманича, зібрав журналістську братію в місті Житомирі.
Для, так би мовити, свобідної обміни гадками. А якщо офіційно, то на всеукраїнську нараду редакторів районних, міських і обласних газет з приводу задуманих ним економічних реформ. З Кучмою ми були тоді, як і тепер, наполовину знайомі: я його знав, а він мене – ні.
Отож до уваги читачів сайту Інформатора Коломия — спогади журналіста Дмитра Карп’яка про кілька годин, висиджених у залі Житомирського муздрамтеатру ледь не повних три десятиліття тому.
Тон нараді, як і годилося, задав програмний виступ Леоніда Даниловича. У країні системна криза, не приховував промовець, яку здатен переламати хіба справжній переворот у свідомості наших громадян. А 1995-ий стане найвідповідальнішим в економічній політиці уряду. Або ми зупинимо кризу й подальше зубожіння народу, або нас чекає повний економічний крах.
На перше місце, судячи з подальших слів президента, потрібно ставити активне роздержавлення й приватизацію. Ліві сили в цьому його не підтримують, Верховна Рада з подачі комуністів навіть наклала на приватизацію піврічний мораторій. А що це дало, окрім того, що приватизаційні процеси пішли в тінь і народ влучно охрестив їх "прихватизацією"?!
Прямо заперечувати новому очільникові держави ніхто з присутніх у залі не посмів, субординація є субординацією.
"Так, я за економічні реформи, - запевняв колег редактор районової газети з Чернігівщини, якому дали можливість висловитись після президентської орації одним з перших. – Але мене не може не турбувати те, що колгоспи в нашому районі хиріють. А хиріють вони тому, що слабка держава нездатна створити їм нормальні умови існування. Якби держава фінансово допомагала колгоспам, усе було б добре".
Судячи з гучних оплесків, якими відгукнулася сивочола зала на ці слова, таке розуміння (чи радше нерозуміння?) ситуації в державі було властиве багатьом редакторам. А отже, й редакційним колективам. А отже, й народові, творча частина якого, правда, мала тверезіший погляд на ці колективи, принагідно прижартовуючи: "районова газета – папір для кльозета".
Напевне, зайво казати, що в такому середовищі годі було надіятись на бодай якусь подобу полеміки стосовно справжнього перевороту в свідомості громадян. Редактори більше переймалися тим, щоб їх зрівняли у правах з державними службовцями, щоб забезпечували їх дешевими передплатниками. Коротше, позиція того ж таки редактора з Чернігівщини: я за реформи, але нехай держава утримує колгоспи, виділяє газетний папір і примушує людей передплачувати їхні творіння, в яких і читати нічого, окрім пасквілів на адресу т. зв. демократів.
Недалеко втік від своїх підопічних і міністр у справах преси і інформації М. Онуфрійчук. Ось лише деякі фрагменти з його виступу: «Газета «Кієвскіє вєдомості» втратила дуже багато грошей, треба їй допомогти»; «Запевняю вас, Леоніде Даниловичу, і Верховну Раду…»
Типовий вірнопідданий чиновник. Або неуважно слухав президентський виступ, або сприйняв його за банальну балаканину високого начальника, яка ні до чого особисто його, міністра, не зобов’язує.
А як ця авдиторія боялася бодай якоїсь прогресивнішої думки зі сцени, якщо вона лунала не з уст київського начальства!
"Нам політики не нада!"
— викрикували делегати з Херсонщини, коли виступав редактор чернівецької газети «Молодий буковинець» Б. Загайський. Хоча той всього лише обережно згадав одним реченням Чечню, а ще одним – нагінку білоруського уряду на свою пресу.
Херсонці сиділи позаду нашої івано-франківської делегації, і ми не могли не чути, як вони зустрічали в штики будь-яку прогресивну думку зі сцени. Коли дійшло до вигуків про політику, якої їм не нада, ми не витримали й зробили їм зауваження. Бо якщо редактор газети сатаніє від слів «у Чечні гинуть діти й жінки», то це вже не український редактор, а московський прихвостень. Від любови до Совєцького союзу, партії і колгоспу його навряд чи вже щось спроможне вилікувати.
І все ж не сказав би, незважаючи на дещо гнітюче враження від тієї наради, що наша загальноукраїнська перспектива зовсім не надихала на оптимізм. Слава Богу, були розумні голови й серед редакторського корпусу на Сході й Півдні.
Згадаю хоча б змістовний виступ редакторки з Донеччини Віри Черемних. Ця жінка вміла дати належну оцінку приватизаційним процесам у молодій державі. І що не менш важливе – говорила редакторка газети «Пріазовскій рабочій» добротною українською мовою, зокрема про те, що працівники її редакції стали вже власниками друкарні, тобто починають відчувати себе гейби капіталістами…
Та й редактор з Черкащини, пригадую, радив президентові (того, правда, в залі вже не було): у необхідності переходу до ринку переконувати нас не потрібно, ми вже загітовані; а ось що потрібно, то це створити умови для цивілізованих ринкових реформ.
Після наради, переночувавши, ми з сином пішли зрання на автовокзал придбати квитки до Києва. До каси прорвалися ледь не з боєм. Крики, сварки… Охочих їхати добра сотня, а автобусів катма. Якби не моя журналістська ксива, навряд чи й вдалося б вирушити до вечора в дорогу. Набрав якомога грізнішого вигляду, начебто знехотя помахав перед касою посвідченням – і син уже пасажир бувалого в бувальцях ЛАЗа.
…Нині ж достатньо помахати перед касою купюрами – і перед вами відкриються всі путі-дороги. Крім, звичайно, за кордон для військовозобов’язаних. Але тут нічого не вдієш. Війну з росією навіть загалом не позбавлений хисту аналітика Леонід Данилович не міг передбачити…
Неймовірно яскравий та насичений на події тиждень чекає на коломиян та гостей міста. Більшість заходів в ці дні будуть присвячені чудовому святу - Дню матері.
