Коломия До сайту

Стояло літо 1914-го… Коломия 110 років тому в нарисі Дмитра Карп’яка

Наталія Сандецька

Авторська колонка Дмитра Карп’яка

«Mozкалi приходять!» – переполошився коломийський люд. Стояло літо 1914-го…

Про першу московську окупацію нашого міста у XX ст. – а їх у цьому столітті було аж три – написано багато. Та чи багато з написаного нами прочитано? Викладаючи для читачів Інформатора два протилежні погляди на події 110-річної давнини, журналіст Дмитро Карп’як дає їм можливість проникнутись атмосферою тривожного початку попереднього століття. Один погляд – освіченого галичанина, другий – сільського хлопчини з багатодітної родини, який вибився пізніше в письменники й радянські урядовці.

Отже, Коломия 110 років тому.

40 тисяч люду, здебільшого юдеїв і римо-католиків. Перша світова війна. Міський староста Павліковський (а міг би бути на прізвище й Арестович) звертається до населення з відозвою: усе прекрасно, наші австро-угорські звитяжці здобули чергову перемогу біля Галича, тож спокійно, панове, підстав для паніки жодних.

А вже вночі, як грім з неба, зовсім інша звістка – «Mozкалi приходять!»

У місті переполох. Про мozкалiв у народу таке уявлення, що це якщо не чорти рогаті, то принаймні якісь одноокі чудовиська. Народ спаковує найнеобхідніші речі й біжить на залізничний дворець. Кому не вистачає квитків на потяг, той запрягає коней – і вйо подалі від чуми.

Усі, одначе, не зуміли втекти, багато й полишалося. Енергійніші організували з двохсот мужів щось таке як самооборону й з тривогою очікували на передмісті Маріягільф наїзників.

«Та горсточка «ляндштурму», – згадував колишній безіменний коломиєць у нью-йоркському видавництві «З теренів Европейської війни», – не мала навіть одної гармати».

У москалів, які підійшли до Маріягільфу, гармат не бракувало. Невелика перестрілка на передмісті закінчилася тим, що кількох «ляндштурмістів» було вбито, чотирнадцятьох взято в полон, а решту втекли.

Московська пропаганда своїм звичаєм висвітлила цю перестрілку куди масштабніше. «Російські війська здобули твердиню Маріягільф, – вихвалялись їхні газети, – і взяли при тій нагоді 80 тисяч полонених».

«Дня 15 вересня м.р., – занотував уже цитований нью-йоркський автор, – перші ворожі відділи вмарширували до міста. Мешканці всі сиділи по своїх домах. Як хто по годині вижидання відважив ся виглянути з дому, побачив цілий ринок обставлений козаками».

Командир козаків наказав привести до нього бурмістра. Оскільки бурмістра не було на місці, поїхав його секретар, поздоровивши командира зі вступом до Коломиї.

Бурмістром, звичайно, тут же став секретар. Начальник козаків пообіцяв йому, що нікому з коломийців волос з голови не впаде при умові, що вони поводитимуться спокійно. А також зажадав принести йому до завтрашнього ранку 100 000 корон.

Це була чималенька сума. За ніч новим міським владцям вдалося зібрати золота й коштовностей всього на 60 тисяч.

«Бачу, що населення має добрі наміри до нас, – втішився московит, – тому віддайте кожному його гроші, пане бурмістр».

Рано радів бурмістр з великодушности полковника. Бо за якийсь час той наказав привести до нього 20 жидів, які не хочуть міняти рублі, пускають різні поголоски, коротше, задуже добре їм поводиться в місті.

«З вас 10.000 корон», – наказав приведеним.

Половину затриманих взяв під арешт, а половину відпустив, щоб зібрали ще 100.000. На добротний маєток полковник, вважайте, заробив.

Козаки також мали свій промисел. Грабували хати міщан, хоч їм і офіційно заборонили входити в місто, знущалися з жінок. Коломию буквально засипали російськомовними газетами, зруйнували пам’ятник Тарасові Шевченкові, припровадили з Московщини своїх жандармів, усіляко надаючи місту азіатського вигляду…

А тепер до вашої уваги, читачу, другий погляд на Коломию-1914, уродженця підколомийського села Перерова Петра Козланюка. Комуністичний письменник сотворив за сталінських часів роман під назвою «Юрко Крук», в якому головним героєм, судячи з усього, вивів себе.

Яку науку виніс напередодні війни збідований хлопчина, багаж знань якого обмежувався хіба Франковим «Лисом Микитою» і повістю про Робінзона? Науку дивакуватого судового урядника Луця. «Хай собі німці воюють за Австрію, – вчив малого Луць, – вона всім нам не мама, а мачуха. А Росія нашим людям не ворог, ми і вони – діти однієї матері, Русі… Якби не царі та не було отої границі між нами, то ми б давно жили собі, як брати, в одній хаті».

І ще й Мусій-стрілочник говорив у їхній хаті, що «ніде так прості люди-пролетарі не воюють з царями і панами за волю, як у Росії. То лише царі і пани – вороги наші…»

І ось іде малий Петро Козланюк, чи то пак Юрко Крук, до Коломиї подивитися на московське військо. А козаки його й пресмачними білими паляницями пригощають, і тушкованкою, і раді б останню сорочку скинути з себе й віддати бідосі. І його пригощають, і шкільного сторожа Лукина, який запевняє, що « відколи світ, ніхто ще в нас такого людяного війська не видів; то ж кожний жовнір бере, а ці людям дають і в школі, і по хатах…»

Байдуже Юркові, що пам’ятник Шевченкові прийшлі козаки знищили, що заборонили всі школи й курси, читати книжки «на малорусском нарєчіі», навіть безневинного «Лиса Микиту» заборонили. І дорослому письменникові з с. Перерова байдуже. Бо совість для нього – це щось таке, що на хліб її не намажеш.

…Нині, коли доводиться чути інколи від наших старших людей, що гірше від колгоспу, коли б знову прийшли москалі, не буде, я стараюся пригадати: де ж мій валідол? Не з колгоспами вони вже прийшли б. І ще здорово пощастило б тим з наших молодих людей, які побачили б свою старість у туманному Лондоні.

Дмитро Карп’як

Читайте ще